Розділ 3 - Долина Віндвейл

Коли Бесті ступила з Мосту Зітхаючого Каміння, тежка попереду звузилась у моховитий коридор, обрамлений вербами, що гойдалися та зітхали, ніби дихаючи разом із самим лісом. Це була Долина Віндвейл, місце, куди мало хто наважувався ступити — не зі страху, а з благоговіння.

Вітер тут був незвичайним. Він ніс голоси — не просто відлуння шелестіння листя, а шепіт стародавніх пісень, незакінчені загадки та давно забутий сміх. Бесті зупинилася, щоб прислухатися. Легка та срібляста мелодія долинала до них, керуючи їхніми кроками.

- Ідіть за тишею, де світло слабке, там ви знайдете, де починаються мрії…

З серцем, що калатало від цікавості та тривоги, Бесті навшпиньки пройшла вперед, глибше в Долину, з широко розплющеними очима та нашорошеними вухами. Вітер зібрався навколо них, утворюючи мерехтливий вихор світла, що мерехтів, як зоряний пил.

Раптом щось розпушилося та пролетіло повітрям з радісним уханням.

Це був Віббін, стрибунець, пустотлива істота-пухнастик у шарфі зоряного світла. Він стрибав з гілочки на гілочку, немов сам вітер.

- Нові друзі! Нові обличчя! Хочеш підвезу?

Перш ніж Бесті встигла відповісти, Віббін злетів униз, ніжно піднявши її у небо. Твікл пішла за ними, її крила залишали легкий слід. Вони ширяли над садом, ловлячи миті сяючих плодів, що виднілися на кришталевих гілках нависаючих дерев.

Внизу танцювали дивні силуети: висока, вкрита мохом фігура, крихітний камінчик, що котився цілеспрямовано, і щось схоже на… ґудзики?

Але це буде пізніше.